Шановні пані і панове,

коли люди різного, подеколи щонайрізноманітнішого походження разом займаються
музикою, зосереджуючись на інтерпретуванні якогось класичного твору, мимоволі спадає
на думку, що можливим це стає не лише завдяки добрій волі, а й спроможностям,
закладеним у самій музиці. Нині вже забутий письменник Бертольд Ауербах у романі «На
висоті», опублікованому 1865 р., поділився визначальною думкою щодо цього явища:
«Музика – це єдина світова мова, вона не потребує перекладу». Це прекрасне
формулювання ґрунтується на тому, що такі вирішальні музичні параметри, як мелодія та
ритм, мають універсальний характер і представники різних культур реагують на них
схожим чином.

Початки такого розуміння значною мірою заклав ще Жан-Жак Руссо, коли у своєму
«Музичному словнику» 1768 р. стверджував, що «правдиві красоти музики» витікають з
природи і «однаково доступні освіченим і неосвіченим людям». Цю доступність Руссо
зводить, однак, лише до мелодії, залишаючи поза увагою всі інші музичні параметри.
Водночас була це й критична реакція на барокове вчення про акорди та пов’язану з ним
математичну концепцію музики. «Музика», – як формулює великий філософ і математик
Ґотфрид Вільгельм Ляйбніц, – «це прихована арифметична діяльність душі, яка не
усвідомлює, що вдається до арифметичних дій».

Емпіричні дослідження доводять, що ті чи ті мелодії можуть викликати фундаментальні
почуття, незалежні від культурного середовища, як, приміром, радість, скорбота чи
любов. Те, що навіть найдрібніші музичні фрагменти слухач, щойно залунають перші
акорди танцювальної пісні, сприймає як заохочення пуститися в танок чи, зачувши
колискову, втихомирюється, річ, здається, також універсальна. «Хоча музика звучить для
нас часто цілковито по-різному», – підсумовує Самуель Мер, автор цих досліджень, –
«виглядає, однак, на те, що в мелодіях присутні елементарні структури, які сягають за
межі будь-яких культурних відмінностей». Це вселяє надію. Не хочеться розводитися про
фізіологічні підстави цих досліджень, але все ж таки дозвольте ствердити, що музика, на
відміну від інших комунікаційних систем, як, до прикладу, жестикуляція чи мова, має
проникливу силу впливу, уникнути якого навряд чи спроможний бодай хтось із людей.
Якщо окреслювати музику як мову, як «мовлення звуків» (як охарактеризував її Ніколаус
Арнонкур), то щоб сприймати і розуміти її, на відміну від інших сигнальних систем, не
потрібно докладати великих зусиль.

А причина в тому, що музика спроможна не лише відтворювати й демонструвати емоції,
але й викликати їх. І в тих, хто її виконує, і в тих, хто її слухає, музика створює відмінний

від буденного настрій. А тому філософ Ґюнтер Андерс вів мову про «музичні ситуації», де
не існує чіткого розмежування між твором і реципієнтом, між виконанням і сприйманням,
між часом і місцем, натомість усі ці аспекти переплетені один з одним. Є всі підстави
вважати, що спільне виконання музичного твору, як і спільне його прослуховування чи
вивчення, полегшує часто складні процеси взаєморозуміння, бо музика створює для цього
емоційне підґрунтя. Що всі люди спроможні відчувати радість і біль, задоволення й
печаль, що їх то охоплює окриленість, то знову стає тяжко на серці, що вони то
почуваються безтурботно, то знову ходять понурі, – все це абстрактні твердження, доки не
стосуються вони нас особисто. Але завдяки музиці та абстрактність безпосередньо
оприявнюється, що дає змогу перейнятися емоційним станом іншого. А ще на цьому
ґрунтується давня приказка про те, що оселятися треба там, де співають, бо недобрі люди
не співають пісень.

Але якби ж то. На превеликий жаль, недобрі люди також співають пісні. Звичайно, є
музика, яка супроводжує войовничі дії, яка заохочує до агресії, яку можна
використовувати з політичною метою і з цією ж метою зловживати нею. А на простеньку
мелодію можна наспівувати все, що завгодно. Виникає підозра, що твердження про
музику як про світову мову може випливати з романтичного уявлення, яке залишає поза
увагою окремі неприємні аспекти музики, з якими донині маємо чимало клопотів.
Тож треба бути обачними. Музику геть нескладно сприймати і тлумачити у вузькому,
обмеженому сенсі. Музика завжди слугувала для підтвердження та зміцнення
ідентичності й ексклюзивності, і ми донині можемо сперечатися, який музичний напрям,
який стиль має бути властивий тим чи тим людям, на яких музичних інструментах вони
мають виконувати свою музику. Згубні дискусії про «культурне освоєння» засвідчують,
що знову з’явилися надзвичайно небезпечні намагання позбавити музику її
універсального характеру. Протистояти цьому ми не можемо лише вдаючись до простих
висловлювань і стверджень. Важливо визнати, що кожна музика має власне історичне
місце походження, що кожна музика виконує свою соціальну й політичну функцію, що
кожна музика має власний ідентичнісний сенс, а отже сприяє ексклюзивності. Музичні
вподобання інколи й досі є вираженням соціальної належності, вони належать, як
сформулював великий соціолог П’єр Бурдьє, до тих «тонких відмінностей», з допомогою
яких люди прагнуть відмежовуватися одне від одного. І треба також визнати, що музика
не завжди зрозуміла сама по собі. Не завадить знати бодай щось про композиторські
техніки та їхній розвиток, про різноманітні виражальні форми музики та їхню історію,
щоб покращити власні спроможності розуміти музику. Колись це називали музичною
освітою.

Але найважливіше в тому, що будь-яка музика, хай і не в абсолютному сенсі, спроможна
формувати в нас, як називає це соціолог Гартмут Роза, резонансний простір. А тому не
існує жодної музики, яка мала б залишатися там, де локалізовано історичну зумовленість
її виникнення. Тому коли слухаємо музику минулих сторіч, не маємо відчуття, що
перебуваємо в акустичному музеї. Музика більшою мірою, ніж інше мистецтво,
спроможна сягати за межі своєї історичної й регіональної зумовленості, а отже будь-коли і
будь-якій людині пропонує щось нове. Будь-який музичний напрям, будь-який жанр,
будь-який стиль хоч і мають власну історію походження, проте музика спроможна

залишати її позаду й безпосередньо відтворювати розмаїтість наших емоцій і нашої
сутності.
Можливо, цей потенціал музики не завжди використовують сповна. Але потрібна
вочевидь не лише воля шанувальників музики розглядати її як вираження людяності,
почасти щонайбільшої людяності, музика сама завдяки властивій їй логіці має відкривати
себе для необмеженого досвідного простору. Припускаю, що так званим великим творам
музичної історії незалежно від того, де й коли вони виникли, значною мірою властива ось
ця логіка виходу поза межі самих себе. Завдяки такій логіці ці твори дають нам змогу
пізнати ту окриленість і те відчуття єднання, які звільняють нас із жорсткого корсету
простих політичних, історичних чи соціальних стереотипів. Можна назвати це й красою.
Виконуючи чи слухаючи ці твори, ми відчуваємо, що є щось більше за нас. Зусилля
заради досягнення цього більшого дають змогу вийти за межі вузькості нашого світу
думок і почуттів.

Пані і панове, дозвольте наприкінці цих коротеньких міркувань з огляду на вчорашні
вибори до Європейського парламенту вдатися до міфологічної ремінісценції. Європа, як
вам відомо, була прекрасною донькою фінікійського царя, яку Зевс, обернувшись у білого
бика, викрав і сховав на Криті. Батько Європи Агенор послав усіх своїх синів на пошуки
їхньої зниклої сестри. Ніхто її так і не знайшов, але один з них, Кадм, заснував Фіви й
одружився з Гармонією, тією, «що єднає», богинею злагоди, гармонії. Тоді гармонія стала
насамперед у музиці однією з найважливіших категорій, а вчення про гармонію – однією з
її підвалин.

Проте сама Гармонія була дитям ганьби, плодом подружньої зради дружини Гефеста,
богині кохання Афродіти з богом війни Аресом, тобто більших протилежностей годі
в’явити: кохання і війна. Гармонію, якщо вірити міфові, ніколи не розуміли як унісон.
Гармонія – це не асонанс чи додавання й без того однакового. Гармонія – це співзвучність,
злагодженість відмінного. Досягнення гармонії у мистецтві, тобто те, що розтікається
врізнобіч, те, що, на перший погляд, не пасує одне до одного, все ж таки поєднати в
суголосне ціле й дати змогу йому зазвучати, полягає не у зрівнюванні відмінного. Одна з
великих політичних помилок нашого часу, можливо, в тому, що гармонію сплутують з
гомогенізацією, тобто з уподібнюванням та уніфікуванням. І такі виконання музичних
творів, як нинішнє, і з огляду на виконавців, і з огляду на твори, у щонайрізноманітніший
спосіб є виявленням тієї гармонії, яка не цурається розмаїтості, а навпаки прагне сягнути
суголосного цілого.

Шановні пані і панове, мистецтво не розв’яже великих проблем нашого сьогодення. Не
зможе воно й просто приховати ті жахливі розбіжності, які проявляються у насильницьких
протистояннях і брутальних учинках. Музикант проводить смичком часом твердо, часом
м’яко, часом сильно, а часом ледь торкаючись струн. Над прірвами людського, які
розверзаються повсюдно, мистецтво, музика може спробувати звести смичкове склепіння
проникливості, співчутливості й краси. Це не багато. Але в особливі миті – майже все.

Переклав з німецької Володимир Кам’янець

Фото: Arman Rastegar.